На прапорі своєму написати,

Ні, мушу викресати життя девіз:

«Дерзать! До безконечності – «Дерзати!»

Юрій Литвин

     Уродженець Київщини - Юрій Литвин, разом з поетом Василем Стусом, правозахисниками: Олексою Тихим, Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем та іншими, стали українськими символами національного подвижництва, боротьби з тоталітарним устроєм, взірцем незборимості духу свободи та гідності.

     Юрій Тимонович Литвин (26.11.1934-05.09.1984) - український поет, письменник, публіцист, правозахисник, дисидент, в'язень радянських таборів, мученик тоталітарного режиму. 

Ю.Литвин народився у селі Ксаверівці на Київщині в сім’ї сільських вчителів. Після закінчення семирічної школи пішов до гірничо-промислової школи, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. Тривалий час був щирим комсомольцем, секретарем комсомольської організації. Цікавився українською літературою, самотужки вивчав німецьку мову та філософію. 

Вперше його заарештували у 18 років, бо насмілився разом з друзями вимагати від голови колгоспу відкріпного папірця, щоб мати можливість поїхати вчитися до Києва. Суд знайшов у діях хлопця склад злочину, що вартував йому 12 років ув’язнення. Повторний арешт - за звинуваченням у створенні антирадянської націоналістичної організації «Братство Вільної України». Хоча далі написання статуту, складання присяги та пропаганди в своєму колі справа не просунулася, Ю. Литвин, як ініціатор і один з лідерів організації, був засуджений на 10 років. Покарання відбував у мордовських таборах для політв'язнів, де і познайомився з відомими українськими дисидентами. В ув'язненні писав багато віршів, в 1965 році закінчив збірку «Трагическая галерея» - про долю свого покоління, про жертви терору і присвятив її Левку Лук’яненку. 

     Звільнившись у червні 1965, Юрій Литвин одразу ж поїхав до Москви і передав посольству США інформацію про становище політв’язнів у радянських концтаборах. Оселяється в селі Барахти на Київщині, де жила його мати. Працює на заводі холодильників у м. Василькові, на трубному заводі. Був обраний до профкому заводу. Але  не припиняє спроб донести правду про трагічну радянську дійсність.  У другій половині 1970-х років Ю.Литвин стає членом правозахисної Української Гельсінкської групи і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. За працю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», важко хворий Юрій Литвин був знову засуджений на 10 років особливого (камерного) режиму, 5 років заслання і визнаний владою особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбуває у таборах суворого режиму в Пермській області, де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху.

Ю. Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильства та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення. 

     Надлюдські тюремні умови довели Юрія Литвина до крайньої межі виснаження. Він не може ходити і майже нічого не бачить, тому вже не може працювати.. На початку вересня 1984 року Юрія Литвина не стало. 

По собі Юрій Литвин залишив яскраву поезію та прозу. У кожному рядку звучить позиція поета-громадянина, Людини, слово якої вимучене власним болем, пронизане рішучістю дерзати.

Його називають «ліриком в одежі трагічного слова». Майже все, що написав Юрій Литвин донині зберігається в сейфах КДБ. В 1980-му році зарубіжне представництво Української Гельсинської Групи  видало книгу «Юрій Литвин (портрети сучасників)».

Лірик, ідеаліст, оптиміст, світлий розум мріяв про вільну Україну. За неї він поклав життя. Указом Президента України № 937/ 2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсинських угод», за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсинських угод Юрія Литвина нагороджено орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Невідомі імена. Незабуті імена. Вони виявили напрочуд неспинну волю і сміливість, коли підняли голос проти насильства, русифікації, нищення української мови та культури. Довгі часи вони мали тавро «особливо небезпечні державні злочинці», «рецидивісти», хоча не мали ніякого відношення до зради батьківщини. Героїко-драматична історія життя цих сміливих українських патріотів потребує на повніше висвітлення та популяризацію серед пересічних українців.

     Герої не вмирають! Їх сила насамперед була в правді, тому вони і залишаться в нашій історії назавжди.