Василь Григорович Большак – знакова постать в українській літературі та публіцистиці – почав дописувати з дванадцяти років. Василь Большак народився 23 квітня 1922 року в селі Безуглівці на Полтавщині (тепер Броварський район Київської області) на Київщині в сім’ї сільських трударів. Ту, притаманну предкам, іскру Божу успадкував Василько, котрий в школярські роки несподівано став активним дописувачем до районної багатотиражки. 

До повноліття тоді в селі не вчили, отож наступним несподіваним кроком п’ятнадцятирічного юнака, єдиної в сім’ї дитини – став його від’їзд до Харкова для навчання в газетному училищі. Селянський син наполегливо вчився, працював, писав. Його перші публікації в районній газеті визначили подальшу  долю – привели у велику журналістику і велику літературу.

На долю Василя випало і повоювати: у часи Другої світової був старшим військовим фельдшером терапевтичного польового госпіталю, командиром санітарного взводу. Після демобілізації, природжений газетяр, швидко опанував професійні висоти, працюючи на різних посадах у багатьох газетах та журналах.

З 1945 року – кореспондент Київської обласної газети «Київська правда». 

У 1953-1962 р. – завідувач відділу республіканської газети «Колгоспне село», відповідальний секретар редакції журналу «Советская Украина», заступник редактора «Дніпро».

У 1962-1972 р. – головний редактор провідного часопису «Україна». 

Був апогей хрущовської відлиги, а тому не дивно, що тамтешнє керівництво не влаштовував ні зміст, ні барви, ані тираж найголовнішого громадсько-політичного часопису країни. Поліпшилася поліграфія, але найголовніше – на зміну казенній виробничій тематиці на обкладинку прийшла краса, і, перш за все, краса жіночого обличчя. На хвилі ідеологічної відлиги українська література переживала певне відродження, і нові імена разом з іменами вже відомих авторів розкривали читачам нові обрії української поезії та прози. Користуючись можливостями жанру, журнал обережно потроху ліквідовував для читачів білі плями в українській літературі, живописі, українській історії, літературній та мистецькій критиці. Відлига – відлигою, але ідеологічні перепони для цього процесу залишалися непохитними. Отож, для того, щоб просвітницька патріотична місія журналу в народі залишалася дієвою, знадобилося високе мистецтво компромісу його головного редактора. Феномен журналу «Україна» мав два рівноцінні виміри: його художньо-політичне наповнення і, як кажуть, «святая-святих» для будь-якого друкованого видання – тираж. Спочатку новому наповненню стало тісно на сторінках журналу, що виходив двічі на місяць. І от – диво: попри неподоланні ліміти на папір, «Україна» стала тижневиком. Від того інформаційні матеріали значно посвіжішали, і це автоматично вплинуло на тираж, який невпинно зростав, аж поки «нагорі» не захвилювалися, що він перевищить тираж самого «Огонька». Десять років роботи в «Україні» стали зоряним часом для Василя Большака.

1 вересня 1972 – 10 грудня 1979 р. – В. Большак працює головою Державного комітету Ради Міністрів Української РСР по кінематографії.

Взагалі, слово для Василя Большака було святинею. Він оберігав його чистоту, доскіпливо вивчав етимологію, постійно працював із численними словниками і складав власні, рукописні. Ніколи не втрачав нагоди вихопити якесь слівце з усної народної мови. Для цього у нього завжди був напоготові спеціальний записник. Для своїх гуморесок він вигадував нові, синтетичні слова, основою яких були оті записи. Яскравим прикладом таких новослів є відомі большаківські «придибенції», в яких жанрові авторські відтінки, здавалося б, починалися з їх особливої назви. Гумор В. Большака був справжнім яскравим феноменом, постійним безперервним станом його душі. 

В ті роки кіноіндустрія не тільки створювала нові фільми, але й забезпечувала вагомі надходження до держбюджету від кінопрокату. Держкіно УРСР по показниках кінопрокату перебувало серед лідерів.

Період роботи В. Большака у Держкіно припав на важкі роки для всієї української культури. І все ж чимало фільмів, створених українськими кінематографістами, зайняли своє достойне місце в її історії. Згадаємо незабутні взірці поетичного кіно: «Білий птах з чорною відзнакою» Юрія Іллєнка, «Вавилон XX» Івана Миколайчука та героїко-романтичну «Пропалу грамоту» Бориса Івченка. Або ж пронизливо-щирий «В бій ідуть лише старики» Леоніда Бикова. Витончені «Бірюк» та «Каштанка» Романа Балаяна чи епічну трилогію «Дума про Ковпака» Тимофія Левчука.

Василь Большак свого часу представляв українську пресу на сесії Генеральної Асамблеї ООН. 

З 1979  по 1985 р.р. В. Большак – головний редактор журналу «Український театр».

Як письменник, Василь Большак належав до літераторів, які не засиджуються в кабінетах. Розпочавши як нарисовець, він і надалі виловлював персонажів своїх творів і житейські колізії в життєвому морі. Його герої, чи то люди повоєнного села, чи фронтовики-побратими, або ж сучасники вже зрілого автора, ніколи не були спрощеними, так би мовити, ходульними персонажами. У його творах людські переживання переплетені з смішним і трагічним, добрим і злим, чим споконвіків наповнене реальне людське життя. Особливою, персональною рисою його творчості є гумор, яким переплетено, обплетено і заплетено, як мереживо подій у реальному житті, так і на сторінках літературних творів. Він написав цілу низку гумористично-сатиричних творів: «Нежонатий голова», «Янгол із Терешок», «Антрекот», «Анігдот», «Гросмейстери» та інші. До речі, за книжку з цієї ж серії «Гусак на Бродвеї» В. Большак удостоєний популярної тоді республіканської премії ім. Ярослава Галана.

Подвижницьку роботу Василя Большака гідно оцінила тодішня влада: його нагороджено трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

17 грудня 1988 року Василь відійшов у засвіти. Йому було тільки шістдесят шість з половиною років. Він прожив напружене, сповнене труднощами, але і щасливе життя. Він похований на Байковому кладовищі у Києві.

Василь Большак – видатна особистість, у свій час, не тільки в державному й громадському житті, але й у літературі та журналістиці: мав на своєму рахунку близько трьох десятків книг і був на гребені заслуженої слави і популярності серед читачів.