Київська обласна бібліотека для дітей Київська обласна бібліотека для дітей

«Варварство»

Українці продовжують героїчний захист рідної землі від навали російського вторгнення, яке розпочалося 24 лютого. Знищені міста, села, тисячі убитих, поранених жінок, дітей та мільйони постраждалих і біженців. Буча, Ірпінь, Бородянка, Гостомель, Маріуполь, Харків, Чернігів та інші – ці міста стали не тільки символами українського спротиву, а й містами, де чинили нелюдські звірства російські окупанти.  Справжній російський геноцид побачив світ у XXI столітті. І не випадково світова спільнота ці звірства порівнює з варварством німецьких загарбників у роки Другої Світової війни.

КЗ КОР «Київська обласна бібліотека для дітей» пропонує пригадати вірш «Варварство», автором якого є відомий татарський поет Муса Джаліль. Цей вірш, написаний у далекому 1943 році, його неможливо читати без хвилюючих емоцій, бо нагадують про трагедію, яку переживає сьогодні український народ.

Муса Джаліль (1906-1944) – татарський поет, якого знають і шанують в Європі, Америці та Азії. З початком Другої Світової війни стає військовим кореспондентом. В 1942 році пораненим потрапляє в полон до німецького концтабору Шпандау. Там організовує підпільну організацію, що допомагала полоненим втекти. За це його переводять у в'язницю Моабіт в камеру смертників. Ні жорстокі тортури, ні обіцянки свободи, життя і благополуччя, ні камера смертників не зломили його волі та відданості Батьківщині. 25 серпня 1944 р. поет Муса Джаліль був страчений фашистами. У тюремних катівнях поет-антифашист створив понад 115 віршів, що після війни були передані його сусідом по камері на батьківщину. Цикл віршів, написаних Джалілем у фашистської в'язниці Моабіт і названий «Моабітський зошит», отримав світовий розголос та визнання. Кожен  вірш Джаліля про війну – це сповнена болю розповідь про жахи війни, але і віра в обов'язкову перемогу.

 

Варварство

 

Вони з дітьми погнали Матерів

І ями рити змусили, а самі

Вони стояли, купка дикунів,

І хрипкими сміялись голосами.

Біля краю безодні вишикували в ряд

Безсилих жінок, худеньких хлопців.

Прийшов хмільний майор й похмурими очима 

окинув приречених... Мутний дощ шумів

У листі сусідніх гаїв,

І на полях, одягнених імлою,

І хмари опустились над землею

Один одного зі сказом женучи…

НІ! Цього я не забуду дня.

Я не забуду ніколи, навіки!

Я бачив: плакали, як діти, річки.

І в люті ридала мати-земля.

Своїми бачив я очима,

Як сонце скорботне, обмите сльозами,

Крізь хмари вийшло на поля,

В останній раз дітей поцілувало,

В останній раз...

Шумів сусідній ліс. Здавалося, що зараз 

Він збожеволів. Гнівно вирувало

Його листя. Густішала імла навколо.

Я бачив як потужний дуб впав раптом.

Він падав, зітхаючи важкий,

Дітей раптово охопив переляк

Притулилися до Матерів, чіпляючись за подоли,

І пострілу пролунав різкий звук.

Перервавши прокляття,

Що вирвалось у жінки однієї.

Дитина, хлопчик хворий,

Головку сховав у складках сукні

Ще не старої жінки.

Вона дивилася жаху сповнена,

Як не втратити їй розум?

Все зрозумів, зрозумів все малий.

«Сховай мене, мамо. Не треба вмирати!»

Він плаче і, як лист,

Стримати не може тремтіння.

Дитя, що їй найдорожче.

Нахилившись, підняла дитину Мати

Притиснула до серця, проти дула прямо.

«Я, Мамо, жити хочу, не треба, Мамо.

Пусти мене, пусти, чого чекаєш?»

І хоче вирватися з рук дитина

Заплющ очі, але голову не ховай,

Щоб живим тебе не закопав кат.

Терпи синку, терпи. Зараз не буде боляче...

І він заплющив очі, і зашаріла кров по шиї

Тонкою стрічкою звиваючись

Два життя додолу падають, зливаючись,

Два життя та одна любов!

Грім гримнув, вітер свиснув у хмарах,

Заплакала земля в тузі глухій.

І скільки сліз гарячих та горючих!

Земля моя, скажи мені, що з тобою?

Ти часто горе бачила людське,

Але чи випробувала ти хоча б раз

Така ганьба та варварство таке.

Земля моя, вороги тебе громять,

Але вище підніми великої правди стяг

Омий його землі кривавими сльозами

І нехай промені його пронзять,

Нехай нещадно знищать

Тих варварів, тих дикунів,

Що кров дітей ковтають жадібно,

 Кров наших матерів…

 

                                          Муса Джаліль