Матеріал поданий без змін

ДО 35-Х РОКОВИН АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС, ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА СЕЛА ЄРКІВЦІ ПРЕДСТАВЛЯЄ СПОГАДИ ОНИЩЕНКО ОЛЬГИ ЯКІВНИ, ЕВАКУЙОВАНОЇ ІЗ 30-ТИ КІЛОМЕТРОВОЇ ЗОНИ ЧАЕС, ЖИТЕЛЬКИ СЕЛА ЄРКІВЦІ

(з досвіду роботи Публічної бібліотеки села Єрківці Дівичківської ТГ Київської області)

Стільки років пройшло, але забути всього пережитого неможливо. Згадуються ті поля, болота, Хмерече (вільховий ліс), в якому починався струмочок Митвиця, великі білі острівки анемонів та фіалок. При в’їзді в село – охайний березовий гай, в якому проходили дитинство та юність дітей села Весняне Поліського району.

І ось настав день 25 квітня 1986 р. – радісний для нашої родини тим, що це річниця народження нашого синочка Саши. У цей день прийнято хрещеним батькам стригти дитину. Ми підготувалися до свята, запросили кумів та родичів.

Ніхто не передчував біди. Був чудовий весняний день, і не зналося тоді, що це останні щасливі хвилини на нашому Поліссі.

Ніхто не очікував, що мирний атом стане горем для людей.

Відсвяткували пострижини, гостей проводили опівночі. Вечір був теплий, жаб’ячі пісні розливалися по всій окрузі. 

Ми з кумами раділи цьому різноголосому співу, і не знали що наближається велика біда.

А далі все стало для нас невідомим. Проснулися ми 26 квітня з повідомленням про аварію на ЧАЕС. Цю сумну звістку нам сповістив батько кума, а кум був лейтенантом міліції і їх по тривозі визвали на аварію.

І для нас настав тривожний час. В перші дні після аварії все було покрито таємницею. Що робити? Як правильно поступити? Ми відчували всю небезпеку і задля збереження здоров’я наших маленьких діток вирішуємо їхати в Київ до мого брата.

Донечці Юлі на той час було 2,3 роки, ну а синочку тільки виповнився рік.

У Києві також було неспокійно і ми відправляємо мою маму з дітьми до дуже хороших знайомих у Москву. Вони швидко відгукнулися на наше горе і запросили у Білорусію до рідні, які нас теж гостинно прийняли. Нам виділили будинок за Мінськом, у селі Вигонічі.

Мій чоловік – Онищенко Анатолій Іванович, на той час працював у колгоспі «Родіна» Поліського району агрономом-хіміком. Коли сталася аварія на ЧАЕС в його обов’язки входило вимірювати радіаційний фон на полях.

6 травня 1986 р. розпочалося виселення села Весняне в сусіднє село Мартиновичі. Все відбувалося в нічний час. До кожного двору був поданий автомобіль, на який грузилася худоба з господарства та деякі пожитки людей. Був великий неспокій через надмірний плач людей, хрюкання, мукання тварин та гавкіт собак. Жителі Мартиновичів приймали у свої домівки сусідів-веснянівців на невизначний час. І більша частина прожила там до 26 серпня 1986 року.

З великим розумінням біди віднеслися люди до переселених, дали притулок, ввійшли в непросте становище, тож велике їм спасибі.

Наша родина переселилася до батьків чоловіка в Мартиновичі.

А Весняне огородили колючим дротом, стояли блокпости. БТРи контролювали округу, щоб не було мародерства. Тому все майно уціліло. Під час виселення сусідніх сіл Кливини та Стара Рудня мій чоловік приймав участь в організації і переселенні жителів цих сіл. 

Самі ж ми переселилися в Єрківці 27 серпня 1986 р. Нашій родині виділили великий автомобіль – довгомір для перевезення речей. Дозволялося забирати тільки те, що було в приміщенні, тому що в інших фон радіації був дуже великий.

По дорозі в Єрківці, уже за Борисполем я замітила зміну природи. Це не те, що було у нас на Поліссі.

Єрківці нас зустріли новою хатою, але вона нам здалася трішки чужою, тобто «не нашою», адже ми залишили в зоні аварії не старе, доглянуте подвір’я, обжите нами, нашою працею і стараннями. Але назад дороги немає. 

І стали ми жити на новому місці. Моя мама із цікавості через пару днів після переїзду, обійшли все село. Хотіла знати, як тут живуть люди, чим займаються. Повернулася з непоганою думкою про єрківчан.

Йшли роки, до всього звикалося. Чоловік зразу працював бригадиром рільничої бригади в колгоспі ім..Горького, а потім 13 років головою Єрковецької сільської ради. На заслужений відпочинок пішов з посади начальника Управління агропромислового комплексу Переслав-Хмельницької РДА, як евакуйований із зони ЧАЕС.

Після всього пережитого бажаю, щоб ніхто ніколи в житті не відчув цього невидимого ворога. Хочеться, щоб держава турботливіше відносилася до людей, які ліквідували ту страшну аварію.

Бажаю всім мирного неба.

СПОГАДИ СТАРОДУБ ТЕОФІЛІЇ СІГІЗМУНДІВНИ, ЕВАКУЙОВАНОЇ ІЗ 30-ТИ КІЛОМЕТРОВОЇ ЗОНИ ЧАЕС, ЖИТЕЛЬКИ СЕЛА ЄРКІВЦІ

Народилася я в селі Кливини Поліського району. Батько і п’ять братів моїх загинули на фронті.

Заміж вийшла у 1950 році за Стародуб Івана Карповича, 1925 р.н. Він був сиротою, батьки померли у голодовку 1932-1933 р.

До аварії на ЧАЕС наша сім’я проживала в селі Кливини. Ми з чоловіком народили і виховали четверо дітей: Іван (1953 р.н.), Ніна (1955 р.н.), Юрій (1958 р.н.), і Наталія (1962 р.н.). Старший син Іван працював на ЧАЕС. Я трудилася пташницею, а чоловік трактористом в колгоспі «Родіна».

Страшну звістку про аварію я почула на роботі. Ми із співробітниками поїхали в ліс по дрова, щоб було чим топити грубки у пташниках. Коли бачимо - над полем летить літак кружляє, ми запідозрили, щось недобре. Коли це він знизив висоту, спускається людина і говорить, щоб ми все кидали і йшли додому, бо зірвався четвертий енергоблок в Чорнобилі. Ми не догрузили і дров, схвильовані побігли з лісу. Плачемо всі. А уже вдома по радіо почули, що сталася непоправна біда і на слідуючий день потрібно було здати всю худобу, і самі мали переселятися.

До кожного двору під'їжджала машина і ми, ніби від серця відриваючи, грузили всю свою худобу. У нас на той час була корова, телиця і свиноматка з поросятами. Грошей за це ми не отримували.

Потім я здавала свою птицю, якою опікувалася на роботі. Це було три тисячі курей і дві тисячі качок. Все вивезли.

Літо 1986 року ми пережили в Кливинах. Чоловік саме поламав був ногу, тож лежав у Поліському на витяжці в лікарні. 

В кінці літа наші села Кливини, Рудня, Весняне, Мартиновичі почали переселяти.

Кливини розділили на дві частини – у Єрківці і у Гланишів.

Наша сімʼя переселилася у Єрківці. Колгосп ім..Горького виділяв грузові машини для перевезення потерпілих людей їх забрудненої зони. Я і зараз памʼятаю, що нас перевозив Андріяш Микола Миколайович.

Із собою ми взяли тільки постіль і подушки. Зайшли в новий будинок, а він зовсім пустий. Тільки стоїть банка огірків солоних, мабуть будівельники не доїли, бо вони жили саме в нашому будинку.

Все почали наживати з нуля. На той час держава виділила 300 крб і ми купили на ті гроші ліжко, шафу, три табуретки, а решту тримали на харчування.

І так ми стали обживатися в Єрківцях. На той час головою колгоспу ім..Горького був Білокінь Микола Павлович. Добра людина була. Царство йому небесне. Він нас тепло зустрічав, допомагав чим міг. 

Я ще в Єрківцях і на роботу ходила: сапала цукрові буряки, в огородні бригаді працювала і на соковому заводі.

Діти всі подружені. Син старший проживає в Переяславі, дочка середня в Баришівці, другий син у Черкасах, а найменша Наташа вийшла заміж у Грузію.

Чоловік помер, то ж у будинку я зосталася одна. 

На сьогодні мене тягне на, так звану, малу Батьківщину, сліз не стримую від туги. Але в Єрківцях мушу привикати, хоч і до цього часу не знаю всіх людей по прізвищах.

СПОГАДИ СЛІПАНЧУК (СМИК) НАТАЛІЇ ВОЛОДИМИРІВНИ, ЕВАКУЙОВАНОЇ ІЗ 30-ТИ КІЛОМЕТРОВОЇ ЗОНИ ЧАЕС, ЖИТЕЛЬКИ СЕЛА ЄРКІВЦІ

Кливини – колишнє село в Україні Поліського району Київської області. Засноване до 1864 року, розміщувалось за 27 км від райцентру Польське і за 7 км від колишньої залізничної станції Товстий Ліс. 

Напередодні аварії на ЧАЕС в селів проживало близько 290 мешканців. Село було виселене в наслідок сильного радіаційного забруднення у 1986 році. Офіційно зняте з обліку у 1999 році. 

У цьому селі у сім’ї Смик Володимира Адамовича (1938 р.н.) та Смик Катерини Михайлівни (1942 р.н.) у 1977 році народилася Сліпанчук (Смик) Наталія Володимирівна. У сім’ї були ще старші діти: Надія, Юлія та Світлана. 

Будинок сім’ї Смик знаходився у центрі села Кливини, поруч працювали клуб, магазин, протікала річка Ілля. Красива природа та місцевість нікого не залишали байдужими. У дев’ятирічному віці Наталія разом із батьками почули по радіо про аварію на ЧАЕС. Також по радіо оголошували, що в ночі будуть евакуювати мешканців Кливин в інші села, менше радіаційно забруднені. Тим часом дітей із 30-ти кілометрової зони відчуження відправляли на оздоровлення в піонерські табори міста Сімферополя. Наталія теж оздоровлювалася на березі Чорного моря близько трьох місяців. 

Тим часом батьки переїхали жити у сусіднє село до незнайомої бабусі, взявши із собою корову. На роботу у Кливини батьків возили автобусом, а ночами вони їздили до своєї хати збирати речі для подальшого переселення. 

27 серпня 1986 року сім’ї Смик разом із іншими жителями сіл Кливини та Весняне переселилися на постійне місце проживання в село Єрківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. 1 вересня Наталія пішла у 3 клас Єрковецької середньої школи, а батьки на роботу місцевий колгосп ім. Горького.

Підготувала Директор Публічної

бібліотеки села Єрківці Дівичківської ТГ 

Ольга Шульга

{gallery}20210207{/gallery}