Через сімдесят сім літ…

(З досвіду роботи Баришівської ЦБС відділу культури та туризму Баришівської селищної ради Київської області)

У рамках реалізації історико-документального і громадського проєкту «НепрОSTі листи» його організатори – представники Всеукраїнської кампанії «Пам’ять нації» – зустрілися в місцевому будинку культури з мешканцями села Лукашів, аби вручити рідним остарбайтерів листи, котрі вони свого часу писали з неволі. Як свідчать історики, із 3 мільйонів 400 жителів Радянського Союзу, яким випала доля остарбайтерів, 2 мільйони 400 тисяч були вивезені з території України, із них додому повернулися 1 мільйон 600.

Між лещатами двох систем

На вишитих рушниках – дивом уцілілі фото воєнних років, недавні документальні й художні видання, газетні публікації та спогади невільників, записані на стандартних аркушах паперу, пожовклому від часу… Кілька артефактів тематичної книжково-ілюстративної виставки«Під знаком «ОSТ» уміщають трагедію односельців, які не з власної волі стали остарбайтерами Третього рейху. І – жодної листівки, а вони, безперечно, надходили до села впродовж 1942-1943 років. І то не випадково, адже за їх збереження (та якщо ще й із маркою, де був зображений Гітлер) передбачалося п’ятирічне тюремне ув’язнення. І ось через 77 літ виявлені 85 листів лукашівців-остарбайтерів, які надійшли з нацистської Німеччини до ще не звільненого від окупантів Києва восени 1943 року й не були відправлені адресатам, дісталися до села. Навіть після розвінчання культу особи Сталіна тема остарбайтерів надовго залишалася закритою. Та й після зняття з такої кореспонденції грифу «таємно» на неї до 2018 року поширювався закон про захист персональних даних, що унеможливлював будь-яке публічне оприлюднення.

- Друга світова війна пройшлася чорним чоботом по Україні, не обминувши жодної родини. І незабутні події 77-річної давнини зібрали нас разом, аби згадати односельців, вивезених на підневільні роботи доНімеччини. Вони опинилися серед лещат двох тоталітарних систем – гітлерівської і сталінської. Сповненим страждань і смертей було життя під свастикою і для тих, хто лишився на окупованій території, і для тих, хтостав остарбайтерами, адже всім була уготована доля рабів, – акцентувала увагу на трагізмі воєнних років модератор заходу Наталка Петрівна Балабан, завідуюча бібліотекою с.Лукаші Баришівської ЦБС відділу культури та туризму Баришівської селищної ради, й запропонувала вшанувати Хвилиною мовчання тих, хто відійшов у вічність.

Листи з минулого

Те, що не можна було передати в листах, лишилося у спогадах. Наталка Петрівна зворушливо переповіла історії, які свого часу повідала Лідія Овсіївна Мороз(особливо всіх вразив цинізмом епізод про те, як нацисти топили військовополонених), Григорій Пантелеймонович Бутько (серед вивезених на примусові роботи були й підлітки 13-14 літ, змушені працювати нарівні з дорослими по 10-12 годин, до того ж східні робітники були найбільш безправні й гноблені з-поміж представників інших національностей). А от   зберегла спогади бабусі Євдокії Григорівни про німця-офіцера, який стояв постоєм у її хаті та рятував її шістьох дітей від голоду й неволі. А ще Наталка Петрівна озвучила віночок невільничих поезій, таких тужних і хвилюючих, як, скажімо:

Писала листочка – його не приймають,

Пішла б сама пішки – мене не пускають.

Дуже швидко остарбайтери зрозуміли, що листівки-скарги не відправляють адресатам, а їхніх авторів могло чекати покарання аж до відправки в концтабори, тому й намагалися не писати зайвого, до того ж прагнули не додавати суму рідним. Були й спроби втечі, однак сміливців ловили й жорстоко карали. В унісон хвилюючій атмосфері, яка панувала в залі, зазвучала народна пісня «Летіла зозуля…», що належить до спадщини емігрантського фольклору, у виконанні вокального ансамблю «Лукашівські наспіви» (керівник – Анатолій Іванович Ільчик). Додав трепетної напруги й перегляд документального фільму «Під знаком «ОSТ».

І нарешті Віталій Анатолійович Гедз, кандидат історичних наук, активний учасник реалізації проєкту «НепрОSТі листи», вручив їх копії рідним остарбайтерів, і в кожному посланні – туга за рідним краєм: Ганна Яценко писала Надії Яценко (одержала її дочка Надія Григорівна Журба); Дмитро Яценко – батьку Євдокиму Федоровичу (одержав син Володимир Дмитрович); Марія Середа посилала звістку Домасі Примі (отримала внучка Світлана Олександрівна Воропаєва); Ірина Ганжа – мамі Тетяні Ганжі (одержала Тамара Михайлівна Крамаренко)… Лише Пріська Яценко пришила до листівки фото, а в одному посланні – зафарбовані слова, ще в одному – геть увесь текст, окрім слів «Здрастуйте» й «Прощайте».

У першому ешелоні

Та один лист від 1 червня 1943 року був особливий: його написала Ганна Масюк (дівоче прізвище Яценко) до батька Григорія Феодосійовича. До адресата він не надійшов, а Ганна Григорівна 1926 року народження, яка його відправляла, живе в Лукашах. Шанованій у селі жінці поважного віку вісточку з далекого минулого вручили вдома. Його змісту вона не пам’ятала («…хочеться домашньої сметанки»). Про те, що окупанти забрали в батьків корову, вона не знала, вони ж не відали, що їхня дочка їсть страву, схожу на помиї…

– Бауер був недобрий, ще гіршимнімець-наглядач, до того ж знав нашу мову й карав за кожне необачно зронене слово. А от німкеня, що теж служила вбауера,інколи давала бутерброд із маслом, чи то жаліла, чи то не хотіла, щоб підупали в силі й більше робили, – пригадує Ганна Григорівна. – Тридцять шість нас узяли в травні 42-го, на підводах привезли до Баришівки, а там загнали в товарний вагон. То був перший ешелон українців, яких примусово везли до Німеччини, а добровольці поїхали раніше, в січні. Серед них наших не було. Щоправда, одна жінка вийшла з гурту, але староста села її зупинив: «Параско, що ти думаєш, у тебе ж двоє дітей!»

Мені було п’ятнадцять. Усі сумували й плакали, ми, дівчата лукашівські, трималися гурту: Ліда Мороз, Ліза Очеретько, Маруся Каранда, Настя Кондратова, Пріська Прокопенко, Федора Хуторянська, Дуся Яценко, Ніна Очеретько, ще одна Пріська, тітка Івана Яценка (Сокієнка)… 

А от німецькі фрази Ганна Григорівна пам’ятаєдонині й вимовляє бездоганно.

Із усього пережитого з тремтінням у голосі згадує про Дусю (Євдокію Остапівну Яценко), в якої тоді відстресу помутнів розум. Коли це дізнавсябауер, то викликав жандармів.Прибули оперативно й повезли Дусю, а невдовзі повідомили, що по завершенні війни він може приїхати за такою-то адресоюй забрати її попіл…

Не кожному вдавалося, особливо в юному віці, відновити рівновагу між зовнішнім і внутрішнім потрясіннями.

Дорога із минулого в майбутнє

Відновлення нашої історичної пам’яті має починатися з мікроісторії родини, свого поселення, що є невід’ємною часткою літопису рідного краю, України. На цьому та на важливості патріотичного заходу, який ще більше згуртував громаду, наголошували у своїх виступах в.о Лукашівськогостаростинського округу Василь Михайлович Рошко, ветеран освітянської ниви Галина Павлівна Павленко, директор Баришівської централізованої бібліотечної системи Галина Василівна Пацаловська.

Кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, ведучий «Радіо Культура» Олександр Анатолійович Алфьоров загострив увагу на викликах сьогодення, оскільки багато запитань із минулого залишаються актуальними: йде війна на Сході, то українцям важливо вийти із російської орбіти, позбутися заспокійливих ілюзій, щоб мати незалежну, вільну державу.

А настоятель храму Архистратига Михаїла с.Лукаші отець Павло Лисенко подарував Всеукраїнській компанії «Пам’ять Нації» ювілейний ілюстрований церковно-історичний нарис «120 років «Лукашівській церкві», в якому, до речі, належна увага приділяється й висвітленню подій Другої світової війни та вміщене фото остарбайтерів, датоване 1943 роком.

Лідія Савченко

Фото Олексія Надоленка

{gallery}09.02.2020{/gallery}