Відлуння Чорнобиля

(З досвіду роботи КЗ БРР «Броварська районна централізована бібліотечна система» Київської області)

24 квітня 2019 року в Центральній районній бібліотеці КЗ БРР «Броварська районна централізована бібліотечна система» Київської області відбувся захід з відзначення 33 роковин Чорнобильської трагедії та вшанування героїв Чорнобиля «Відлуння Чорнобиля», підготовлений бібліотекарем Требухівської бібліотеки-філії поетесою Надією Кольцовою. Виступили читачі-учні Требухівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Сергій Сапоненко, який прочитав реп «Чорнобиль – біль України» та Катерина Артюх, що прочитала вірш Ліни Костенко про Чорнобильську трагедію. Надія Кольцова теж виступила з розповіддю про свій життєвий та творчий шлях під час тих жахливих подій в Україні.

Захід мав потужний, емоційно-психологічний вплив на присутніх, тому що проблема збереження здорового навколишнього середовища залишається однією з найболючіших проблем. Але разом і спільно її можна подолати.

Мінорні ноти Чорнобиля в нашому сьогоденні

(Спогади і творчість завідувача бібліотеки-філії с. Требухів Броварської РЦБС Київської області)

Кожна весна по-особливому красива і мила серцю, неповторна у своєму цвітінні, пташиному співі, людській радості. І хоч нинішня неквапно крокує по землі, ми не перестаємо нею тішитися. Але ось уже 33 роки поспіль над білим цвітом українських вишень, яблунь, абрикосів витає чорний біль – Чорнобиль, що наповнює наші серця смутком, журбою, печаллю.

У кожного покоління свій відлік часу, своя трагедія, своя зоряна година. У пам’яті «дітей війни», наприклад, назавжди залишаться її суворі роки, голодне дитинство, сирітство. Страшне слово війна, та, на жаль, не розминулися з нею і наші діти та онуки, Україна знову у вогні…

А у квітні 1986 року в Чорнобилі почалася новітня неоголошена «атомна війна», яка принесла багато лиха мільйонам людей. Після вибуху на Чорнобильській атомній станції гостро постала проблема у найкоротший термін приборкати ядерну стихію, захистити населення від радіаційного

опромінення, запобігти важким наслідкам можливого термоядерного вибуху.

На ліквідацію наслідків аварії були спрямовані численні спеціалізовані і не спеціалізовані військові підрозділи, тисячі представників різних галузей народного господарства: будівельники, працівники автотранспорту, робітники різних спеціальностей, медики.

Запиленими дорогами інтенсивно рухалися будівельна техніка, автотранспорт, машини швидкої допомоги, йшли та їхали групи військовослужбовців у захисному одязі, скрізь були виставлені пости. Обстановка нагадувала бойові дії, що, власне кажучи, і відповідало дійсності.

Пригадалося і своє. 24 квітня мене обрали головою профкому радгоспу «Требухівський», в якому тоді працювало 1200 робітників. Це було багатогалузеве господарство з семитисячним поголів’ям ВРХ, тепличним комбінатом, винзаводом, консервним цехом, садами та ягідниками близько 500 га, потужним цехом механізації. В трьох радгоспних дитсадках виховувалось майже двісті малюків. Ніщо не віщувало про майбутню біду. Була погожа днина, велись інтенсивно польові роботи, бо «весняний день рік годує». Всі чоловіки – механізатори, водії, різноробочі польових бригад – на посівній. Жінки садових та ягідної бригад, працівники бухгалтерії, консервного цеху, винзаводу – на посадці флянців суниці. Вже зранку ми здогадувались, що трапилося щось страшне, але толком ніхто нічого не знав. Ходили різні чутки, а в понеділок з району поступив наказ: «Працювати, не піддаватись паніці. Голова профкому і секретар парткому повинні щоденно бути серед людей, організовувати разом з начальниками виробничих підрозділів роботу по забезпеченню повноцінного функціонування господарства».

І були, і організовували. Без засобів захисту від радіації, щодня по 12-14 годин разом з робітниками радгоспу в полі, на фермах, в садах. А дозиметри показували рівень радіації в кілька разів вищий за допустимий. І коли сьомого травня ми з чоловіком хотіли вивезти своїх доньок на Чернігівщину до батьків – заборонили. Мовляв, керівники не повинні подавати поганий приклад підлеглим. А 9 Травня, як і щороку, був мітинг до Дня Перемоги біля Будинку культури. Під яскравим сонцем і при підвищеній радіації вистояли кілька годин школярі, ветерани війни, жителі села знову таки для того, щоб не було паніки. І лише в другій половині травня надійшла команда про організоване вивезення із зони лиха на все літо школярів до Молдови, а дошкільнят разом з мамами – в південні області України.

Не передати тієї тривоги, того болю і розпачу, коли від школи в невідомість ми проводжали своїх дітей: матері плакали і бігли за колоною автобусів, викрикуючи останні напутні слова малечі, а батьки мовчки змахували непрохані сльози, ховаючи обличчя. Требухівських школярів розмістили в піонерських таборах міста Бендери.

А мені, як голові профкому радгоспу, довелося відправляти в різні південні області України – Одеську, Миколаївську, Кіровоградську, Херсонську, – матерів з дошкільнятами. Уявіть собі: паніка, квитків на поїзди не дістати, списки мінялися по кілька разів, збиралися документи для відправлення груп від’їжджаючих. Одних радгоспним автобусом везли до поїзда, інших зустрічали за телеграмами. Штаб при профкомі працював майже цілодобово.

А в радгоспі уже розпочалось сінозбирання на луках – біля Десни були наші сінокоси у Зазим’ї та Пухівці. Довелося і туди поїздити, а це ще на 30-40 км ближче до Чорнобиля. Дозиметри аж зашкалювали, але люди працювали без нарікань, – заготовляли сіно для семитисячного поголів’я ВРХ на зиму. Жили там же в наметах.

Потім були жнива, польові вагончики, комбайни в загінках у хмарах радіоактивної куряви, машини з зерном на грунтових дорогах також зі шлейфами пилу за ними. Зібрали і ягоди та яблука в садах, овочі в теплицях та на полях, скосили кукурудзу на силос, посіяли озимі, виорали на зяб радгоспні лани. Все зробили роботящі руки селян, от тільки як подумаю, скільки з них уже за межею вічності, стає боляче і щемно.

26 квітня 1986 року залишиться в пам’яті людства як трагічна дата найбільшої техногенної Катастрофи, що принесла народам Європи велику біду. І в епіцентрі цього лиха виявилася Україна. Радіоактивний попіл накрив величезні території. За розрахунками фахівців сумарний еквівалент радіоактивних матеріалів, що випали, становив понад 50 мільйонів кюрі, що відповідає 500 атомним бомбам, скинутим на Хіросіму і Нагасакі.

Якось самі по собі мої невеселі думки вилилися у віршовані рядки:

Чорнобиль – чорний біль,

Чорнобиль – чорний смуток,

Нездійснених надій

Помножений здобуток.

Скалічених життів

Остання епопея,

Була це, вочевидь,

Для нас усіх Помпея.

Щоб мирний атом так

Повів себе не мирно?

Вбивать чи руйнувать –

Йому було всерівно.

Дітей осиротить,

Зробити з міста пустку,

Ні в кого не спитать

До горя перепустку!

Чорнобиль! Подивись

Плоди своєї праці.

Не приховають біль

Кмітливі папараці,

Не затушують сум

Художники тямущі,

Не порахують втрат

Чинуші всюдисущі!

Надія Кольцова,

бібліотекар 1 к. Требухівської бібліотеки-філії №18

КЗ БРР «Броварська РЦБС» Київської області

{gallery}25-04-2019{/gallery}