Павло Платонович Чубинський (27.01.1839-26.01.1884) – визначний український етнограф, фольклорист, поет, журналіст, історик, мовознавець, юрист, соціолог, громадський діяч і організатор науки, автор тексту Державного гімну України. Його твори, вірш «Ще не вмерла Україна», наукові праці, понад століття були під забороною, хоч ними користувалося багато науковців, без посилань на автора. Тільки після здобуття незалежності Україною на державному рівні було вшановано видатного уродженця Київщини, життя і діяльність якого пов’язані з Бориспільщиною.

Народився Павло Чубинський у небагатій дворянській родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського в Борисполі. Початкову освіту одержав від матері та домашніх учителів. Потім навчався в Переяславському повітовому училищі, другій Київській чоловічій гімназії. Після закінчення гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. У студентські роки П. Чубинський бере активну участь у діяльності петербурзької української громади,  де знайомиться з Т. Шевченком та М. Костомаровим. 

Закінчивши університет, Чубинський повертається до Борисполя. Працює у приватному пансіоні, а в літні місяці їздить селами Переяславщини, збирає етнографічні матеріали, своїм землякам - бориспільцям дає юридичні поради, допомагає їм виграти судові справи проти поміщика Трепова. Одночасно поширює серед селян революційні вірші Т. Шевченка, розповідає їм про Запорізьку Січ, про боротьбу з польськими панами, про те, як в Україні гарно жилося тоді, «коли прадіди їх не знали кріпосного стану, а були людьми вольними, козаками». У 1861-1862 роках Чубинський пише статті для журналу «Основа», серед яких і стаття «Ярмарок у Борисполі» та намагається відкрити в Борисполі школу для дітей бідних селян, але дозволу так і не отримує.

Восени 1862 р. у Києві на зібранні київської громади і сербських студентів під враженням сербської пісні пише вірш «Ще не вмерла Україна». Тут же під керівництвом П. Чубинського присутні громадівці і студенти вивчили пісню і в спільному натхненному піднесенні заспівали хором. Спочатку пісню співали на сербський мотив, потім на музику Миколи Лисенка. 1863 року текст потрапив до Галичини, де Михайло Вербицький написав відому тепер музику.

У січні 1863 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати П. Чубинського на проживання в Архангельську губернію, під нагляд поліції, «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність). На засланні, почавши зі скромної посади судового слідчого у м. Пенега, він вже невдовзі стає секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, паралельно з цим працюючи на посадах редактора «Губернских ведомостей», молодшого, а згодом старшого чиновника з особливих доручень при губернаторові краю. Упродовж 1863-1869 рр., обіймаючи посаду секретаря Архангельського губернського статистичного комітету, П. Чубинський зробив вагомий внесок у розвиток сільського господарства, транспорту, торгівлі, вивчення історії, становлення освіти й музейної справи в губернії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що його нагороджують срібною медаллю Імператорського географічного товариства та обирають дійсним членом цієї наукової установи. 

Узимку 1869 р. Павло Чубинський повертається в Петербург, а в травні йому доручено очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусія), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де компактно проживали українці. Результатом цієї широкомасштабної експедиції стали «Праці етнографо-статистичної експедиції в Південно-Західний край» у семи томах (9-ти книгах), в яких збережено пам’ятки народної творчості: близько 4 тис. обрядових пісень, три сотні казок, понад 60 записів місцевих говірок, народний календар.

Нотатки про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, які мали свого часу величезне прикладне значення, нині стали безцінними історичними документами. Ці дослідження відобразили багатогранний духовний світ українського народу і його світогляд, за словами Івана Франка, стали «основою всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». За спогадами української письменниці, молодшої сестри Лесі Українки – Ольги Косач-Кривинюк «томи трудів Чубинського з казками і піснями» були «найулюбленішими книжками» маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала мало не напам’ять. За свою плідну, наукову діяльність П.П.Чубинський нагороджений: 1873 р. – золотою медаллю Російського Географічного Товариства, у 1879 р. – золотою медаллю Міжнародного конгресу в Парижі і цього ж року – Уваровською премію Петербурзької Академії наук.

Завдяки П. Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. 2 березня 1874 р. П. Чубинський організовує одноденний перепис населення Києва і виявилось, що киян у півтора раза більше, ніж офіційно вважалося і що більшість киян вважають рідною мовою – українську. Це викликало незадоволення влади. У липні 1875 р. цар Олександр ІІ закриває відділ географічного товариства у Києві, а П. Чубинського вдруге висилає з України.

Для П. Чубинського це не лише моральний, а й матеріальний удар. Адже далеко небагатий П. Чубинський за свої особисті кошти викупив авторські права на неопубліковані за життя твори Т. Шевченка, в результаті чого вони дійшли до читачів. За власний кошт купив будинок для відомого кобзаря Остапа Вересая і що платою за успіх української експедиції стали борги, нароблені задля науки. П. Чубинському вдається добитись дозволу жити у Петербурзі, працюючи чиновником у міністерстві транспорту. В рідну Україну йому дозволять повернутися лише тяжко хворим. 

26 січня 1884 року Павло Чубинський помер і був похований у Борисполі. Пам’ять про нього намагатиметься знищити не одна  влада, і навіть камінний надгробок з його могили опиниться у підмурівках колгоспної комори.

Окрім етнографічних та фольклорних матеріалів П. Чубинський залишив і поетичну спадщину. У 1871 р. вийшла його невелика поетична збірка «Сопілка Павлуся». У ній всього 20 творів – 17 оригінальних поезій і 6 перекладів.

Та найвищою вершиною його поетичної творчості став  вірш – Гімн українського народу – «Ще не вмерла України, ні слава, ні воля», що понад століття переслідувався, заборонявся та став причиною поневірянь роду Чубинських.

Київщина зберігає пам'ять про свого видатного уродженця. У 1994 р. в селі Чубинське засновано ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Хутір Чубинського». У 2001 році в Борисполі встановлено пам'ятник Павлу Чубинському. 2019 року Комунальному закладу вищої освіти Київської обласної ради «Академія мистецтв» присвоєно ім'я Павла Чубинського. 2020 р. на Книшовому меморіально-парковому комплексі в Борисполі встановлено перший в Україні пам'ятник Павлові Чубинському в повний зріст.

Пам’ятаймо славетні імена уродженців Київщини, які творили величну історію  України.

{gallery}30-01-23{/gallery}