«Без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя...» – В. Липинський

В’ячеслав Липинський народився 5 (17) квітня 1882 року у селі Затурці на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському.

Початкову освіту В’ячеслав здобув у Луцьку, а середню – у 1-й класичній гімназії у Києві (1902). Перебування у Києві, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України». Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів». 

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з’їзд делегатів середньо-шкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від І-ї Київської гімназії. В. Липинському, на відміну від багатьох українських політиків, поталанило здобути блискучу європейську освіту. Він закінчив Краківський університет і Женевську вищу школу. Ще у шкільні роки інтерес до українознавства він поєднав з практичною участю у просвітницьких, гімназійних громадах. Юнак швидко виявив  концептуальну ясність світогляду з визначальним поглядом на необхідність відродження правової Української держави.

 Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східно-пруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, в Острог, в Полтаву.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти. 

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914 рік). Лютневу революцію 1917 року В’ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві. 

Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року. Після визволення України від більшовиків, на початку червня 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. 

Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Однак, подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), а, зокрема, розстріл полковника Болбочана, стали безпосередньою причиною його відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський, передавши справи посольства своєму заступникові, оселяється в гірському містечку Райхенау, у Нижній Австрії. Там він прожив, майже безвиїзно, до 1926 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Тут була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656-59», звідти він керував діяльністю, створеного у 1920 році, Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920-25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року). 

У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліна працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році. Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В’ячеславом Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання закордоном. Український союз хліборобів-державників розколюється. Прихильники В. Липинського у 1930 році створюють Братство українських класократів-монархістів. 

Важка недуга, що переслідувала В. Липинського багато років, обірвала його життєвий шлях 14 червня 1931 року в санаторії Віннервальд, поблизу Відня.  Похований В’ячеслав Липинський у с. Затурцях на Волині.

Твори В. Липинського видавались за кордоном. Там їх знають і гідно оцінюють внесок мислителя у розвиток суспільної думки. У Філадельфії функціонує Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського. Його ім'я науковці вшановують не випадково, адже, на думку історика В. Кучабського (діаспора), найвищого злету український дух дістав у постатях Т. Шевченка, Б. Хмельницького й В. Липинського.

У свій час В’ячеслав Липинський писав: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української держави, то я і нащадки мої, не зможемо на своїй землі по-людськи жити». І це не було пустопорожнім гаслом. Цій ідеї він був вірним упродовж усього свого життя, робив усе можливе, щоб постала незалежна Українська держава.

Вислови В. К. Липинського

• «Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї» («Листи до братів-хліборобів»);
• «Без організації і без авторитетів – немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала» («Хам і Яфет»);
• «Без вихованих у собі прикмет рицарських, українство останеться на віки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої організованої акції, а значить і до здобуття Держави Української, не буде здатна» («Вступне слово для читачів із ворожих таборів»);
• «Коли провідна верства даної нації має слабку пам’ять, слабку свідому волю і слабку інтелігентність, при дуже сильній емоціональності, і коли вона пам’яті, волі та інтелігентності в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ні політичної культури, ні побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно «відроджуватись», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, незреалізованої, недержавної нації...» («Листи до братів-хліборобів»);
• «Тільки, коли існує об’єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації»  («Листи до братів-хліборобів»).