КЗ КОР «Київська обласна бібліотека для дітей» до 150-річчя від дня народження ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Його ім’я стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу - Гі де Мопассана, Стефана Цвейга, Ернеста Хемінгуея. "Джерелом духовних цінностей" назвав його Володимир Винниченко.  Олесь Гончар порівнював "доведену до граничної стислості” його новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо "у кожній його новелі – згусток почувань народної душі". Його твори – мистецькі перлини, казав Мирослав Ірчан, які "можна читати сто разів, і все вони свіжі, все нові, все чаруючі, глибокі".

Василь Стефаник – український класик із світовим ім`ям, громадський діяч, політик. Один із найвидатніших митців реалістичної соціально-психологічної новели в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Учень і послідовник Івана Франка, він належав до тих неперевершених майстрів, які в своїх високохудожніх творах осмислювали найбільш хвилюючі, гостро актуальні суспільні проблеми, здобувши всенародне визнання.

Народився Василь  Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника, нащадка запорозьких козаків. Дитячі роки майбутнього письменника, пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Тоді ж він пізнав і таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів.

У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині, де, як писав письменник, "не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав", проте хотів учитися і вчився. 

Навчаючись у Коломийській польській гімназії, Стефаник із захопленням читав твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Мирного, М. Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию "Кобзарем" Т. Шевченка.

У Коломийській гімназії, разом із Стефаиком, вчилися  майбутній письменник  Лесь Мартович та  Іван Семанюк, який увійшов у літературу під псевдонімом Марко Черемшина. Хлопці  виявили великий інтерес до революційно-демократичних видань, що їх здійснювали Іван Франко і Михайло Павлик. Вони стали членами "Покутської трійці" — таємного творчого об'єднання духовно близьких митців-земляків. Члени таємного гуртка ходили по навколишніх селах і створювали там хати-читальні, виступали перед селянами з доповідями, агітували за “мужицьких полів” під час виборів, збирали етнографічні і фольклорні матеріали, допомагали селянам писати дописи до газет про горе селянське, при цьому вивчаючи життя сільської бідноти та її прагнення і на матеріалі реальних фактів створюючи свої твори.

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник" (1888) та "Лумера" (1889). Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш.

Далі Стефаник продовжив навчання у Дрогобицькій гімназії . Тут він знову поринув у громадсько роботу — вже як член селянської "Українсько-руської радикальної партії". На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. 

Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892)  Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові (1892). Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилося згодом на його творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків, найтонших порухів людської душі. Але замість студіювання медицини  Стефаник поринає у літературне і громадське життя Кракова. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

У Кракові ним були написані новели: "Камінний хрест", "Вечірня година", "Дорога", "Палій" та інші твори. У 1896 і 1897 роках Стефаник написав чимало прозових мініатюр, за якими закріпилася назва "поезія у прозі" і пробує видати їх окремою книжкою під назвою "З осені". Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис.

Широкому читачеві Стефаник, як літератор, був невідомий. Восени 1897 р., в не дуже популярній чернігівській газеті "Праця", почали з’являтися новели, здебільшого підписані криптонімом "С". Вони відразу привернули до себе увагу читачів майстерністю, правдивістю й глибоким проникненням у душу простої людини.

Перша збірка новел — "Синя книжечка" побачила  світ у 1899 році, у Чернівцях. Вона  принесла Стефаникові широке визнання і була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів  - Івана Франка, Лесі Українки, Михайла  Коцюбинського, Ольги  Кобилянської. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням, як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора.

1900 року вийшла друга збірка Стефаника — "Камінний хрест", яку також було сприйнято як визначну літературну подію.

Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році залишає  університет. 

1901 року  вийшла в світ третя збірка новел Василя Стефаника — "Дорога". 1905 читач познайомився з четвертою збіркою письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

Окрім літературної творчості Василь  Стефаник продовжує активно займатись і громадською діяльністю. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) він депутат австрійського парламенту від селянської радикальної партії.

Коли розвалилася Російська імперія, і на її руїнах постала Українська Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею державної незалежної України.  У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне  свято – проголошення злуки всіх українських земель. Як впливовому політику і знаному письменнику, Василю Стефанику  пропонують  посісти в уряді ЗУНР посаду міністра господарчих справ. Він категорично відмовляється.

Трагічні події Першої світової війни і, пов`язані з нею великі соціальні потрясіння, розпад Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни глибоко вразили Стефаника і він знову береться за перо новеліста. Почався другий період  творчості письменника. Хронологічним початком цього періоду  є  новела "Діточа пригода". 1916 року Стефаник пише новелу "Марія", яку присвячує пам'яті Івана Франка. За "Марією" письменник публікує ще шість новел, які і склали п'яту збірку — "Вона — земля", видану 1926 року. Збірка має антивоєнний характер, бо розповідає про трагедію народу, над долями якого пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна. У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Василь Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно в с. Русів, де й писав останні твори у вільний від хліборобської праці час.

У 1926 — 1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Виступаючи 26 грудня 1926 р. у Львові на ювілейному вечорі, Стефаник сказав, що в своїх новелах показав безрадісне життя рідного народу. І якщо при цьому знайшов такі слова, що "можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі", то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль.

Радянський уряд, з метою пропаганди,  призначив В.Стефанику в 1928 році персональну пенсію, а в 1931 р. у Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовляється від персональної пенсії, коли дізнається про штучно створений радянською владою голод в Україні  та переслідування української інтелігенції. 

Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

7 грудня 1936 року серце письменника зупинилося назавжди. залишивши по собі "люту кривавицю – біля семи десятків новел. І справді, писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне", – писав Гнат Хоткевич. В останню дорогу Стефаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снятина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вірному синові рідної землі, її великому митцю. За заповітом, Василя Стефаника поховали в рідному селі, поруч з могилою матері.

"Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії" - писав Іван Франко.

Василь Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників - М. Черемшини, О. Маковея, до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського, О. Довженка, частково Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика  та  інших.

Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність, вони перекладалися: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими мовами.

У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей. Його ім`я носить Прикарпатський національний університет та Національна бібліотека у Львові. Ім'я Василя Стефаника мають вулиці у Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию, Снятині. Українському класику встановлено пам`ятники в селі Русові, у Львові, Івано-Франківську, Едмонтоні(Канада) та інших містах. За мотивами новел письменника «Камінний хрест» і «Злодій», режисером Леонідом Осикою, знято художній фільм «Камінний хрест». Для майбутніх поколінь, пам'ять про великого українця Василя Стефаника увічнена в образотворчому мистецтві, документальних фільмах та художньо-біографічних творах.