18-19 січня православні та греко - католицькі християни відзначають велике свято різдвяно - новорічного циклу Хрещення Господнє або Богоявлення.  Українці деяких регіонів називають це свято Йордан, Ардан, Водощі. Проте найуживаніша назва – Водохреще. 

У своїй праці «Святвечір», відомий український письменник та етнограф Василь Скуратівський  зазначає, що згадування «Водохреща» зустрічається ще в Іпатіївському літописі 1148 року. Основними мотивами свята є: шанування Хрещення Христа, освячення води й набування нею цілющої сили, «проводжання» зимових свят та «запрошення» до господи тепла, врожаю і достатку.

18 січня, переддень свята, називають Другим Свят - вечором або Голодною кутею. Цього дня вечеряти можна, коли зійде вечірня зоря. На стіл ставлять обов'язково кутю, узвар і декілька пісних страв: смажену рибу, гречані млинці, вареники з капустою, пироги з різним начинням. Після вечері «проганяють кутю» і забирають дідуха.

Звечора перед Водохрещам по хатах ходили щедрувальники, співаючи йорданських пісень релігійного змісту та щедрівок господарям.

Уранці, 19 січня, на Водохреща відбувається церковна служба, після якої освячується вода. Вода, над якою  священик виголосив молитву та занурив в неї срібного хреста, вважається освяченою і цілющою. Раніше воду освячували в річка чи ставках. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. І льодовий хрест ставили поруч – цей звичай зберігся ще з дохристиянських часів, коли хрест символізував Сонце.

Традицію купання в ополонці фіксували науковці в різних історико -етнографічних регіонах України. Авторитетний дослідник дохристиянських вірувань українського народу митрополит Іван Огієнко, описуючи урочисте йорданське водосвяття у Києві, зазначав, що «завжди кілька хлопців кидалися в Дніпро, щоб викупатися в освяченій воді».

Перший ректор Київського університету, відомий фольклорист Михайло Максимович записував етнографічні матеріали на Київщині в середині ХІХ століття. Він занотував, що на Йордан дівчата та молодиці вмивають лице в ополонці та втираються червоними крайками. А ще вмиваючись, дівчата до освяченої води, клали гілочку калини або червоне намисто, – щоб стати вродливими.

Освячену на Водохреща воду  зберігали впродовж року і вживали при різних потребах. Пили від зурочення, лихоманки, головного болю, змазували хворі місця, лікували дитячий переляк, окроплювали домівки, окропляли поля під час посіву, дже вода на Йордана вважається «живою водою». У кожній хаті протягом року мала обов'язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не застоювалась, завжди була свіжою і придатною для вжитку.

По закінченню водосвяття всі поверталися до своїх домівок.

Свяченою водою господар дому окропляв присутніх в оселі, примовляючи: «Дай нам, Боже, і на той рік діждати!». Святковий обід на Йордан завжди починався саме з освяченої води.

Після Водохрещ, вважалося, що мають слабнути морози. Тому і казали: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі». В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов’язаних зі святом. Так «знаючі» люди дивилися, якою є погода, а отже яким буде новий врожай, яким буде рік для дітей, молоді та старих людей.

Василь Скуратівський у книзі «Дідух. Свята українського народу» пише, що: «На всьому терені України на Водохреща уже не колядували. Натомість священик обходив своїх парафіян, окроплював водою житло і малював хрести на дверях». А до роботи  приступали після двадцять першого числа, після Івана.

Наш український народ має багату та оригінальну культуру, збережену та примножену численними поколіннями. З давніх часів, через вікові традиції, ідуть до сьогоднішніх поколінь життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Українці вміли відчувати оточуючий світ і свої сили спрямовували на зміцнення сім’ї, свого роду. Роду багатого традиціями і духовністю.