Анатолій Антонович Мироненко народився 25 квітня 1937 у стародавньому селі Росава, розташованому на північному заході від м. Миронівка, що на Київщині.

Анатолій Мироненко закінчив Горлівський державний педінститут іноземних мов (1959 р.). Служив солдатом, військовим перекладачем, тривалий час жив і працював учителем у м. Краматорську, тут став одним з провідних членів літературного об’єднання ім. М. Рибалка

У м. Слов'яногірську працював старшим методистом екскурсійного бюро,  вихователем школи-інтернату, різьбярем по дереву, сторожем. Захоплювався філософією і поезією.

Його вірші й проза регулярно друкувалися і друкуються сьогодні в періодичній пресі. Творчий шлях А. Мироненка був досить складним.  У 1970 році за наклепом і доносом його перша збірка «Колір щастя», відредагована і художньо оформлена, була знята з друку. І лише через багато років з допомогою поета Григорія Кривди і прозаїка Костя Тесленка йому вдалося видати крихітну поетичну збірочку «Росава», яка в 1993 році відзначена Донецькою обласною літературною премією ім. В. Сосюри. За відмову співпрацювати з КДБ, змушений був писати «в стіл». В подальшому вірші А. Мироненка в пресі з'являлися випадково, а рукописи його творів десятками років жовтіли у видавничих столах. Автора постійно цькували і переслідували. У середні 1990 років Анатолій Мироненко написав драму-феєрію «Артеміада» і драматичні поеми «Ідол» та «Прометей». Він пише віршовані казки «Казка про подорожнього і трьох вітрів» (для дітей) та «Казка про Поета, Славу і Царя». Автор поетичної збірки «Вічні косарі», двотомника поезій та драматичних творів «Я – Святославич», книг: «Моє Святогір'я», «Вселенской печали пора».

А. Мироненко – автор праці «Філософія життя і кінець основного питання філософії», яка вже понад двадцять років чекає свого обнародування. 

В останні роки життя друкувався в газетах і журналах Краматорська, Донецька, Харкова, Києва, а також за кордоном. Справжнім досягненням А. Мироненка є вірш «Плакуча верба», який став піснею (7 композиторів написали до нього музику). Знамениту «Плакучу вербу» було надруковано у всесвітньому українському журналі «Нові дні» в Торонто, Онтаріо (Канада).

Пісня «Плакуча верба» на слова А. Мироненка стала гімном української діаспори в Канаді, Арґентині, Бразилії. Основна тематика його творчості – сучасність, її найболючіші і найнагальніші проблеми, хоча й чимало творів стосуються історії, природи, кохання, любові до рідної землі. Художньо-естетичне спрямування різноманітне, значну увагу звертав на стосунки людини і влади, людини і релігії. Помер поет 24 серпня 2009 року.

За життя Анатолія Мироненка називали одним із класиків української поезії, при цьому він залишався поетом-відлюдником, філософом, від чого його творчість набувала самобутності, глибини і залишається непересічною.

Плакуча верба

Я плакучу вербу посаджу біля хати 

І поїду в далекі-далекі краї. 

І мене з далини виглядатиме мати,

Об тривоги ламаючи руки свої. 

Тільки, що я зроблю, як розлуки дорожні 

Не коротшають нині?! 

Матусю, прости!.. І летітимуть мимо, неначе порожні, 

Пасажирські гучні поїзди, поїзди. 

Певно, мій коли-небудь зупиниться потяг. 

І збіжу я в долину з крутого горба!.. 

Тільки стріне мене у скрипучих воротях 

Замість рідної неньки плакуча верба. 

***

Я знов стою на тому зломі. 

Де ми давно-давно колись, 

Спіткнувшись на лихому слові, 

На віки вічні розійшлись. 

Чогось нема вже, щось забуто, 

А решту виїла роса. 

І тільки смуток, 

Тихий смуток 

Між нами щемно провиса. 

І тільки дика і безплідна 

Через усе життя межа. 

І тільки ти – така ще рідна! рідна! 

І ти – така уже чужа!